Головна | Реєстрація | Вхід | RSSЧетвер, 28.03.2024, 14:30

Бібліотека для дітей ім. Г. Тютюнника

Меню сайту
Категорії розділу
Творчість Григора Тютюнника [4]
Дитяча бібліотечка [1]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Каталог файлів

Головна » Файли » Електронні видання » Творчість Григора Тютюнника

Автобіографія. Тютюнник Григір
31.03.2010, 22:51
Григір Тютюнник
(5 грудня 1931 — 6 березня1980)

АВТОБІОГРАФІЯ

Народився я5 грудня 1931 року в сім'ї селян — Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (дозаміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі — батько плотникував,косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком готувався до екзаменів увчительський вуз. Мати працювала на різних роботах — полола, в'язала, поливала іподавала снопи в барабан.
У тридцятьтретьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, ВасильФевдулович Тютюнник, помер — ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я йдосі не знаю, де його могила), а я в цей час — тоді мені було півтора року —перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав… У тридцятьсьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 року), йогозаарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірськихетапах...
У 1957 році прийшов папірець,який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому,як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрічною вдовою (вонамолодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостийрік.
Мій батько, кажуть, був гарний собою,розумний, сильний і з лиця моложавий, бо після першого одруження — на ЇвзіФедотівні Буденній (1920 — 1921 рік) — він не знайшов кращого заняття, ніжзайматись поезією, геометрією, бондарством. Після того, як батька забрали в тюрмув 1937р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник, — матиосталися заміжні за іншим, а я пішов до дядька. Сьогодні я знаю, для чого взявмене дядько. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з намихутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками.Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мовуй літературу. З того часу я запам'ятав «Як упав же він з коня», «На майдані».(...) Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких янайбільше люблю й зараз «Котигорошко», — прекрасна казка. Перечитував оце недавно— диво, та й годі...
А до Донбасу, ще колижив я з матір'ю і татом, добре запам'ятались мені Шевченків «Кобзар», «Під тихимивербами» Грінченка, «Хіба ревуть воли...», «Кайдашева сім'я», «Тихий Дон», тоді щене закінчений, — третю частину читали, мабуть, тато і мама воювалися за неї: обомхотілося читать. Зійшлись на тому, що вечорами читаливголос.
1938 року віддали мене дядя ітьотя до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів. Думаю, щотут другі мої, сказати б, батьки дотримувались і принципових поглядів щодоукраїнської мови, освіти, культуривзагалі.
Через два тижні цей клас булоліквідовано за малим контингентом, і я опинився в російському першому класі. Зтого часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключноросійською мовою, окрім років 1942 — 1949-го, коли я знов опинився в селі біляматері. До цього я був старцем в повному розумінні цього слова. Сталося се так. Напочатку війни тьотя народила мені сестрицю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорокдругому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав'язь, жолуді, пробував конину— коли вона кипить, з неї багато піни. Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас,голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легшестало всьому сімейству, — голод як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи заплечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожібуло дев'ять сухарів, перепічка і банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчівийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно,одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохипривик.
Ішов рівно два тижні. ЧерезСлов'янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград), Полтаву, Диканьку, Опішню. Аслідом за мною, коли трохи полагодилося із залізницею, приїхала і бідня моя тьотяз грудною сестричкою.
Зажили ми в селі.Потім хату спалила бомба, і ми опинилися в чужих людей — те, що було і в Донбасі:міняли квартиру за квартирою, бо ніхто довго не хотів держати постояльців з двомадітьми. Так і в селі було.
Після Перемогиповернулися дядя і поранений, забинтований уже до смерті Григорій — аж тоді ото яйого взнав трохи ближче, бо він мене іноді гладив по голівчині і казав щосьхороше, лагідне. Видно, взнав, що я теж устиг настраждатися, хоч і не розуміючитого до пуття.
У 1946 році післязакінчення п'ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му:я носив «з города» щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому, в кишені, якпорожній гаманець.
Восени нам, ремісникам,вручили атестати слюсарів п'ятого розряду і одвезли машинами до Охтирки. А звідсипоїздом — до Харкова, на завод ім. Малишева. Там нам дали гуртожиток (одна кімната— загін на 68 душ) і розподілили по цехах. Став я належати до пануючого класу,ходив через оспівану заводську прохідну... їв по талончиках у цеховій їдальні,одержував 900 крб. щомісяця, доки не закашлявся од іржавчаної пилюки поганим,нездоровим кашлем. І вирішив: додому, додому! В колгосп, до матері! Та ще йзакохався був нишком у шилівську-таки дівчинку. Туди, туди! Там — краще, хоч іїсти впроголодь.
Пішов у колгосп. Орав,волочив, косив, погоничував біля волів (їх звали «ледачі») — важко було, а тут щей з «коханням не повезло», бо хто ж дозволить дівчинці-школярці сидіти білячервоноармійської могилки вечорами, як парубок голий, босий, хати не має, та ще йбатько в тюрмі.
Коли це якось восени, самемолотили, кличуть мене до зіньківської міліції. «Утік з Харкова?» — «Ні. Сів, та йпоїхав». — «А закон про три роки знаєш?» — «Знаю». — «Ну-от». Обрізали на моємурам'ї ґудзики — і в КПУ. Потім судили. В залі були мама і я з міліціонером. А застолом — народний суддя і народні засідателі. Дали мені чотири місяці. Колоніюзнаєте в Полтавській області? Ото я там відбував кару — чотири місяці. Коли меневипускали, табірний бібліотекар сказав мені на прощання: «Тебя выпускают? Ах,жаль, хороший читатель был...» В таборі я взнав Тургенєва і Герцена («Ктовиноват?», «Отцы и дети», «Запискиохотника»).
А повернувшись додому,прочитав «Кавалера Золотой Звезды» і ненавиджу його й по цей день: я знав ужеінших кавалерів...
І знову колгосп. Теперуже коли заставляли робити щось дуже важке, то натякали, що не тільки мій батьковорог народу, а і я тюряжник. А тут мама приймакаприйняли...
Пішов я та й завербувався уДонбас — край мого дитинства. Будував Миронгрес (це під Дебальцевим) і зажив,сказать, самостійною житухою. Навіть посилки матері слав: калоші, матерійки напіджачок тощо. Слюсарював, їздив на машинах, майстрував і т.ін.
У 50-му і до осені 51-го знову жив удяді і тьоті, працюючи тепер уже в гаражі при шахтобуді Краснолуцькоїавтотранспортної контори.
В листопаді51-го року — армія. Владивосток... Словом, нині орденоносне Примор'я. Радистом бувчотири роки. Отут-то я і взявся за самоосвіту. Та так, що по демобілізації пішовпісля «законних» п'яти класів спочатку у восьмий, потім у десятий клас вечірньоїшколи. Токарював у Щотовському вагонному депо — обточував колеса — івчився.
А далі щасливі п'ять роківнавчання в університеті на філологічному факультеті, те, що я й любив. І російськевідділення — те, до чого я звик, до чого мене готували школа, армія,напівросійське донбаське оточення.
В 1961році написав першу новелу «В сумерки», і «Крестьянка» її надрукувала. Більшенічого потім не писав: сесія, дипломна робота по психологічному аналізу Л. М.Толстого — словом, ніколи було писати. До того ж пора було заходжуватись женитися,що я й зробив цілком успішно і щасливо.
Потому, як умер Григорій, я знову взявся за писанину, але вже українською мовою. Цейзлам вам повинен бутизрозумілий...
Прочитав словник Грінченка іледве не танцював на радощах — так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайнопереклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу,і не розлучуся до самої смерті. І все це на четвертому десятку!.. Ця щаслива подіяв моєму житті сталася на шахті № 10 під Комунарськом Луганської області, де явикладав у вечірній школі російську мову та літературу, а жінка українську мову талітературу. Там же сталася ще одна щаслива подія — жінка народила мені синаМихайла. Одного Михайла замордували, може, хоч другому поталанить житипо-людському. Об цім тільки й молю ГосподаБога.
А далі що? А далі я поїхав до Києва,де, завдяки зусиллям багатьох людей і в першу чергу Анатолія Андрійовича Дімарова,живу й по сьогодні. В Києві була написана «Зав'язь». Зараз працюю над сценарієм за«Виром» Григорія. Обіцяють з осені запустити фільм, та хтозна, як воно тампокаже.

Амінь.


Київ,30 липня 1966 року
За книгою «Українське слово» — Т. 3. — К.,1994.
Категорія: Творчість Григора Тютюнника | Додав: admin
Переглядів: 7949 | Завантажень: 0 | Коментарі: 3 | Рейтинг: 3.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Друзі сайту
  • Мистецький сайт
  • Робота в Інтернеті WM ZONA

  • Copyright MyCorp © 2024