Головна | Реєстрація | Вхід | RSSЧетвер, 29.06.2017, 06:58

Бібліотека для дітей ім. Г. Тютюнника

Меню сайту
Категорії розділу
Бібліотека ім. Г. Тютюнника на сторінках преси [1]
Статті про Григора Тютюнника [4]
Бібліотеки світу [1]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Каталог статей

Головна » Статті » Статті » Статті про Григора Тютюнника

Є вічна загадка любові

Було би оце 5 грудня 75-ліття Григору Михайловичу Тютюннику — Совісті нашої літератури. Гіркий ювілей! Адже чимало вже років немає його серед нас…

Григір Тютюнник — освітлений найвищою любов'ю до своєї землі

та свого народу українець, надзвичайної сили таланту письменник,

щирий і вірний друг усіх, до кого пригорнулося його серце

Світлина Дмитра Чередниченка

Мало не кожен, хто працює нині зі Словом, може потвердити животворящий на нього вплив творчости Григора Тютюнника. Совісний, люблячий, безкомпромісний Талант і позиція Творця, який не шукав національної ідеї, а мав ту ідею при собі й висловлював своїми творами та вчинками. Називаю його Совістю літератури іще й тому, що сама думка «Григір прочитає» совісніших утримувала від легкописання. А він таки багатьох читав і міг переконливо похвалити або відверто й нещадно погудити. Декому доводилося ховатись, обходити його десятою дорогою. Особливо діставалося патентованим керівникам Спілки та їхнім прислужникам, котрі безборонно продукували цілими стосами сірятину на шкоду літературі. Тому-то й злісно накидалися прислужницькі критикани й цензура на твори Григора Тютюнника, бо це була справжня художня література. Як і його твори, також і усні розповіді — це знає кожен, хто хоч раз слухав його, — світилися такою щирістю, правдою і сердечністю, що на них одразу ж хотілося відповісти всією своєю щирістю і правдою. Він знав ціну кожного слова, незалежно від того, добре воно чи сердите, говорив спроквола, приглушеним голосом, ніби добираючи слова, бо дбав про те, щоби ті слова упевнено, як зерно для благодатної ріллі, надовго падали в пам’ять і свідомість. Красивий, ставний, високий, чорночубий, дотепний — він унікально любив точне, влучне слово, народну пісню й добірне товариство. Пощастило мені частенько бувати поруч із ним. Почалося це одразу після виходу в світ його чудової першої книжки оповідань «Зав’язь», редактором якої у видавництві «Молодь» був Іван Михайлович Дзюба. По «Зав’язі» я, тоді іще студент філфаку в Університеті імени Шевченка, написав одну з курсових робіт. Григір із сім’єю у той час жив у одній кімнатці на Андріївському узвозі. Одного дня ранньої грипозної весни я постукав у двері тієї кімнатки й почув хрипке: «Заходьте, там не замкнено». Зайшов і вжахнувся. Холоднеча в кімнаті, і всі покотом грипують. І Григір, і Люда, і малий Мишко. «Це вас, голубчику, ніби сам Господь послав, — кволим голосом казав Григір. — Три дні ніхто не приходив, а нас грип повалив. Немає кому й лікаря викликати». Звичайно, я чимдуж кинувся лікаря викликати, купувати, що треба, в аптеці й магазині. Добре, що якраз стипендію одержав. Хоча й не надавав я цьому випадку якогось значення, а Григір часто згадував це, навіть у дарчих написах на книжках і публікаціях. Тоді я ще й уявити собі не міг, яким золотим квітом побратимства і якою солодкою і водночас болючою раною на все подальше життя увійде Григір у мою долю. І складеться те ніби само собою, без якихось силкувань…

 Призначення одержав на посаду редактора Української студії хронікально-документальних фільмів. Тоді там створювалися творчі об’єднання. Разом із Юрієм Сердюком уже через кілька місяців ми стали відповідальними редакторами другого і третього творчих об’єднань фільмів. Там же Юрій Сердюк побачив у мене кілька оповідань, мало не силоміць забрав їх і передав у видавництво «Молодь» для щорічного альманаху «Вітрила». До слова скажу, що Юра мав тоді одружуватися з Ніною — молодшим редактором видавництва «Молодь». І вийшло так, що в ЗАГСі свідчили: за Юрія — Микола Вінграновський, а за Ніну мені довелося, бо не явилася її подруга. Чудове весілля було в Бишеві, де жили батьки Ніни і її старшої сестри Світлани. На весілля виїхав увесь колектив «Молоді» і, звичайно ж, Григір, який скрізь був душею товариства… А іще перед тим весіллям з приводу оповідань викликав мене в «Молодь» Петро Засенко — завідувач редакції поезії і першої книжки, похвалив, сказав, що рекомендує їх у щорічник «Вітрила», покликав з кімнати до нас у коридор редактора… Григора Тютюнника, дивувався, що ми вже знайомі. Крім двох, знятих цензурою, оповідання вийшли у «Вітрилах». Григір настирно вимагав від мене рукопис для першої книжки. Я й подав із назвою «Пізня отава». Якраз тоді вийшла патріотична поетична книжка Петра Засенка «Князівство трав», яка грубо вилучена з продажу і бібліотек. Лунало цензурне гасло: «Ніяких трав!» А тут — «Пізня отава». Цензура переполовинила верстку, заборонила назву — її вирубували в друкарні з металевого кліше. Григір, мій перший редактор, ходив сумний. Я вже й відмовлявся від такої книжки, та він сказав: нехай хоч щось вийде. Дали назву за одним із оповідань «Коли падає листя». Сумно жартували: мабуть, скоро й про листя заборонять…

 Григорів чудовий афоризм «Немає загадки Таланту. Є вічна загадка Любови» я чув від нього іще до того, як з’явився він у книжці Григора «Батьківські пороги», яку подарував він мені із написом: «Нехай тобі, Миколко, наш степ у грудях не спить і дух полинової міці лягає у слово». А було так. Володя Яворівський, що жив тоді ще у Львові, запросив нас у Косів на передвеликодній ярмарок. Виїхали удвох до Івано-Франківська поїздом, а Женя Гуцало — через день літаком. За вікном уже загусала темінь, тяглися безкінечні стрічки лісосмуг, які часто заступають жаданий простір. З’являлися вогні далекі і близькі, поодинокі й цілими сузір’ями. Ми стояли біля вікна в порожньому коридорі купейного вагона і мовчали. Часто було так, що нам і мовчалося гарно. Враз Григір, ніби й байдуже вдивляючись у темінь за вікном, поволі, з паузами, проказав: «За посадкою вогник блимнув: чи село починається, чи міліціонер мотоциклом поїхав — хтозна». Потім лукаво глянув на мене і, вже щиро сміючись, додав: «Крапка!» Довго сміялися ми: як то воно просто кладеться проза, як то невідомо звідки лине! Чому «міліціонер мотоциклом»? Чому невідомо, чи село?.. І знову ж таки: починається проза зі слова, з речення, а вродитися воно повинне в душі люблячій, у серці пристрасному, небайдужому. Можливо, саме тоді і явився отой його вислів, і сказав він: «Немає загадки Таланту. Є вічна загадка Любови!. Тільки з любови наше слово до народу озоветься…» У Косові, коли прибули Яворівський і Гуцало, між нами всіма оті дві доби незабутньо витворилися на дивовижне свято рідних душ. Скорі на дотепне слово Володимир і Євген були тоді чи не на самісінькій вершині цього веселого мистецтва. Трохи ніби й вайлуватіше, зате міцно й упевнено змагався з ними у цьому ділі Григір. Такого щирого, здорового сміху я, здається, не знав дотоді і не пам’ятаю відтоді. Кінчалося те вже в готелі, перед самим ранком, і ніяк не могло закінчитися, бо почали творити нові співанки, обов’язковою умовою яких були перші слова: «Ой гуцуле, гуцулику…» Перебрали тому «гуцулику», здається, всі ситуації, стани душі, які тільки є на світі професії… Навіть таке: «Ой гуцуле, гуцулику — Колишній троцкісте, — І на себе висаджую Й помагаю злізти!..»

 Наша з Григором кімнатка була на першому поверсі, а Євгена з Володею — на другому. Здавалося, уже все — вгомонилися… Враз як не загримлять лунко дерев’яні сходи, як не увірвуться до нас обоє «зверхників»!

 — А чули іще таку?! — і «видають» нову співанку, а далі — знову регіт. По якійсь хвилині, коли затихли за ними сходи, Григір ураз підхоплюється, вигукує: «Є! Побігли!» І ми біжимо нагору, вриваємося в їхню кімнатку… А треба було бачити Григора на косівському ярмарку! Серед дотепних молодиць, що продавали мистецьки витворені свічки, які «довго стоять», найдивовижніші писанки, коци, кептарі й кептарики! Або серед дядьків, вуйків, котрі спустилися з гір парокінними возами, проте в кожен із тих возів запряжений лише один кінь… Треба було бачити Григора, коли ми на протряхлих схилах крутих пагорбів відчайдушно грали вчотирьох у цурки… Все те незабутнє…

 Багато іще чого було, дещо вже мною друкувалося — поїздки з Григором у Москву, у Харків, чимало іншого. Сьогодні ж допитливому читачеві пропоную іще один давній чудовий лист до мене:

 «Миколо, Миколo'!

 (Так Мотря Гасанка, що жила з нами по сусідству, кликала свого наймолодшого сина обідати на весь куток, сердито й лунко, аж півні нашорошено підіймали голови й джеркотіли, як на шуліку).

 Ти вже, певно, й наробився після відпустки, то відпочинь хоч над листом… Вакації мої удалися такі, як хліб у головихи Рябущихи, жінки похапливої, дурної в руках: «Невдашній, невдашній спекла: шкоринка здулася». По-перше, обидва місяці болів… ніс. Вавка вирядилася ще в Києві та й досі не відрядилася. Вічно в мене що-небудь з носом! По-друге, двічі хворів на ангіну, з температурою, і теща лікувала мене пілюлями од різі в животі. Маєш! По-третє, Михайлика й Охтанасія-приймака (це в Шилівці) поносив кінь, та так, що хлопчик прибіг додому весь у крові й з перев’язаною рукою, а дід прилямав з подраною пикою і поврєждьонним, як він висловився, протезом. Коли я оглянув сина, обмацав усе тіло, то полегшало — все було ціле, — але ще серце боліло від думки, що все могло би бути набагато гірше, бо віз міг би перекинутися не від них, а на них… І, по-четверте, ждав-ждав Петі Засенка, написав йому листа, а він навіть не відповів і не приїхав. Чи не сталося з ним чогось, не доведи Господи? Одне слово, їв я жданики — заняття нудне. Це — мої таки болі.

 Справжню поезію дарує мені молоденька осінь. Соняшники зрізали, і той соньок (так у нас кажуть), що завжди буцав мене по голові, як я їхав удосвіта на Псьол, уже не б’ється, а дряпається рункою. Осталися на городах самі полозки соняшничані. Колись я їздив на них верхи й кричав: «Ньо-о-о!» Коли це було…Копають і картоплі, майже без бадилля вони — висушила суша. Зеленіє й бугриться на голих грядках тільки редька, порепана, твердолоба й живуча, як начальство. А оце недавно кружляв над селом журавлиний ключ. Видно, загубили котрогось журавлика, бо довго й тоскно курликали. Я саме тесав короб на вікно, покинув і сидів на спориші посеред двору, задравши голову, а тоді зболіла шия, то ліг — так довго кружляв той ключ.

 Лелеки із сусідніх хат уже полетіли. А до того лелеченята вчилися літати. Утішна й люба це картина, коли лелеченята підплигують у гнізді й махають крилами, пробують: понесуть чи не понесуть. А в самих дзьоби чорні й ноги чорні. Доки долетять у теплі краї, почервоніють, і лелеченята стануть уже лелеками…

 Ліс цього року бідненький: немає гльоду, не ятриться червоно на узліссі, як жарок у багатті; немає грушок та кислиць, нічим поласувати проїжджому рибалці. На луках удосвіта туман, як вода, блищить проти старого місяця, а над річкою він аж стовпами стоїть, вище лісу ті стовпи. Ніщо не клює, крім лящів та коропів. Коропи потужні, як і торік, рвуть жилки, мов павутину. Один рибалка присягався, що бачив, як на Кулининому (це яма) викинувся короп сторчма, а на бороді жилка з грузилом теліпається. Бреше, анахтемський, але ж гарно.

 Днів із чотири тому був добрячий лящиний кльов. Я витяг аж сім: п’ятьох лящів і двох підлящиків. Засолив, прив’ялив і заходився коптити. Зробив піч у кручі, навозив з Духової (низинка так зветься) трухлої вільхи — і закуріло. Я метався в диму, як Мефістофель, роздмухував жар, утирав сльози, давився димом, бігав до вудок, бо саме клювало, рвав голіруч траву, щоби прикрити димохід, де чаділи й червоніли лящі, а над цим пеклом кружляли гайворони й кричали зловісно, аж насмішкувато, наче пророкували, що лящі підпечуться й діла не буде. Подохли б вони! Бо так і сталося…

 В селі удень глухувато: роботи людям багацько. Зате увечері воно оживає. Починається з клубу. Приходить зав. (недавно закінчив культосвітній технікум і тепер пре культуру на село), закручує магнітофонну стрічку, щодня одну й ту ж, і тоді над Мануйлівкою, цим щирим, майже старосвітським українським селом, чути: «А нам всьо равно, а нам всьо равно…» Це перша. Друга: «Што жє будіт щеловєком чєрєз дєсіт тисіч лєт?..» Третє: «Толі дождік, толі снєг, толі будіт, толі (разом) нєт»… Четверте: «Арррлята учаца лєтать, арррлята учаца лєтать…» Тоді все спочатку. І так щодня, до отупіння, до одуріння. Мимоволі почнеш думати, як бичок, дивлячись на полум’я: що ж буде з людиною через десять тисяч років?

 Затим відчиняється кафе — цей притулок для мануйлівських п’яничок. Туди збираються: місцевий електрик, будівельники з Ростова, Петро Мороз, мисливець і п’яничка (його жінка кухарить у кафе), горбатий чоловічок у чесучевому піджачку, нап’ятому на спині, як на сучок, в брилі з дірочками й білих, заляпаних багном брезентових черевиках. У всіх немає грошей, і всі вже п’яні. Горбатий каже: «Пасматрі на мєня уніматєльно. Нє вєріш, што я в шахтє работал? Токо уніматєльно пасматрі…» А що дивитися, як і так видно: горбатий. І в шахті він, звісно, не робив, туди таких не беруть. А, бач, пишається!.. Мисливець Петро тримається рукою за одвірок, хилитається на ногах, як маятник, сміється залізними зубами, добряк такий, і бурмоче: «Нічого, ми ще побачимо»; електрик не п’яніє і каже, підходячи до всіх по черзі: «Добав сорок копійок»; будівельники з Ростова розхристують на татуйованих грудях сорочки, курять, матюкаються крізь зуби один на одного й цідять: «Латно, латно… Разбєрьомса патом». Видно, щось украли й не поділили.

 А це пішла селом чутка, що десь поховали чоловіка, тоді згадали, що в жикеті у нього зосталася ощадна книжка. Пішли одкопувать могилу. Одкопали, а покійника нема… Баби вірять і кажуть: «Ай-я-яй, ти ж подумай…»

 Учора їздив рибалити на ніч. Місяць великий і червоний над лісом зіп’явся. Такий червоний, що аж моторошно. На землі чорно стало, дерева як мур. Вода спершу блищала, тоді вкрилася туманом і перестала. Била билизна, велика хижа риба, чмокали сомки, тоді все стихло: вода стала швидко прибувати. Я вудив з човна, а мій напарник, фізрук із школи, — з гатки. Чую: їсть. Чвиркає помідорами так, що аж зернята у воду летять, тоді, пережувавши, питає: «Ти, Михайлович, не чув, що в Кременчуці один єврей і єврейка продавали пиво, заражене раком? Подумай, скільки ж це людей заразилося, га? Сотні. Скільки у бочці бакалів, га?.. Забрали обох».

 Дрібниці, дрібниці. А ліс красується проти місяця, піщана коса висвічує вощано. Вода несе латаття, гілля, паліччя — з берега накрала. І думав я: немає, мабуть, конкретного, загального смислу життя, загального для всіх, а є для кожного свій на цьому прекрасному лиці вічності. Для кожного свій смисл, бо кожен знає, що він не вічний, і кожен хоче свого — великого чи малого. Мабуть, кожному здається, що — велике. Прекрасна омана.

 От і вся, як любив кінчати твір Основ’яненко. Не мудро і не лукаво.

 Бувай же здоровий, мій любий цибатенький лелеко. Нахилися ж, я обніму тебе за плечі. Отак, отак…

Гр. Тютюнник

Вітай усіх наших гарних хлопців.

20.VIII.70 р.

Мануйлівка».


Категорія: Статті про Григора Тютюнника | Додав: admin (01.06.2010)
Переглядів: 3239 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Друзі сайту
  • Мистецький сайт
  • Робота в Інтернеті WM ZONA

  • Copyright MyCorp © 2017